Русский военный корабль, иди нахуй
Новини України 16 квітня 2024

Посилення мобілізації. (Де) мотивація?

Мобілізація на цьому етапі війни повинна посилюватися мотивацією. Не тільки морально-патріотичного й громадянського змісту, але й матеріального

Зміни до закону про мобілізацію вже стали частиною цієї війни. Однією з інформаційних битв, а для декого — «котлами» безперервних політичних дебатів і спекуляцій.

Щодня читаємо заголовки — що ще додали до законопроєкту, щоб піймати і доправити в ТЦК військовозобов'язаного. Як і на скільки його штрафуватимуть. Чи блокуватимуть йому рахунки, чи й навіть садитимуть до в’язниці - були й такі гучні заяви. Чи навпаки — тепер служитимуть уже й в’язні. Але не всі. А ще: чи будуть електронні повістки, чи роздаватимуть повістки поліцейські, чи сільський/міський голова повинен буде виловлювати ухилянтів у своїй громаді. Та багато-багато чого іншого.

Водночас, якщо забрати цю метушню навколо правок, більшість з нас чудово усвідомлює, що пасіонарії й добровольці в нашому суспільстві практично вже закінчилися. Вони всі або майже всі у війську, а чимало вже з пораненнями в шпиталях, а є й такі, які, на жаль, уже з небес боронять нашу землю.

Як на мене, то у всіх цих потугах, як наростити мобілізацію, немає головного — відповідної адекватної матеріальної мотивації для тих, кого хочуть узяти до війська. Попри бойові виплати базова зарплата для мобілізованого все одно залишається трохи більша за 20 тисяч грн. Її з невеличкими надбавками в кілька тисяч отримує переважна більшість із тих, хто зголосився до війська, але в даний момент не перебуває на передовій.

А хто на передовій, то свої 100 тисяч бойових на місяць він отримує тоді, коли день у день провів в окопах цілий місяць — тобто 30−31 день поспіль. В іншому випадку, оплата йде поденно. І це ні для кого не секрет. Тож часом закиди політиків про те, що в нас у військових із зарплатами все нрмально, мовляв, їм можна навіть позаздрити, дуже дратують військових.

Грошове забезпечення — це справді те, що турбує зараз військових

Мій знайомий якось розповів таку історію. Одна із міжнародних програм пропонувала психологічну підтримку для хлопців на передовій. Її суть дуже проста й полягала в тому, щоб брати якусь кількість бійців з передової і на кілька днів — максимум тиждень оселяти в більш-менш нормальні побутові умови. Щоб вони помилися під теплим душем чи полежали в теплій ванній. З'їли гарячої домашньої їжі, виспались на чистій білизні. Поспілкувалися з психологами, подивилися якісь фільми або телевізор. Змогли б спокійно подзвонити до рідних і коханих та поспілкуватися.

Так ось, практично всі хлопці відмовлялися пройти таку коротку психологічну підтримку. Тому що місце реабілітації було задалеко від лінії фронту, а за дні, коли вони мали б такий відпочинок, їм не здійснювали б бойові виплати.

Згодом, щоправда, стали міркувати, як це все робити ближче до передової. Але зрозуміло, що така наближеність до лінії фронту не давала вже того ефекту, на який сподівалися і донори, і виконавці та й самі учасники цього проєкту чи програми.

Звісно, мені можуть закинути, що я розганяю «зраду» і все таке інше. Але грошове забезпечення — це справді те, що турбує наразі військових. І на передовій, і в тилу.

І ті народні депутати, які з легкої руки починають розповідати про якихось ухилянтів (від служби на передовій) усередині війська, насправді створюють черговий брудний фейк.

Якщо, за твердженням одного з них, кілька тисяч військових, які були мобілізовані за два роки з початку повномасштабного вторгнення, так і не побували на фронті і це його дуже переймає і він одразу починає давати їм якусь свою моральну оцінку, то по-перше, цей народний депутат не повинен забувати, що армія — це не те місце, де можна сказати «хочу — не хочу». А місце, де дають і виконують накази. Де наказали — там і служиш.

І, по-друге, нехай цей політик сам мобілізується до війська і піде на службу.

До честі, так зробили деякі нардепи, мери та депутати місцевих рад. Хай і він так зробить. У нього ще призовний вік до 60 років. І тоді на власному досвіді нехай переконається, як «солодко» чоловікові в 40−50 років, який має родину, служити за 20 тисяч грн на місяць, якщо він не на передовій. Нехай цей нардеп згадає свою армійську молодість пройде навчання й підготовку на полігоні, постоїть в нарядах, на блокпостах чи на варті поохороняє склади й техніку, послужить у забезпеченні, зрештою почастує делікатесами в солдатській їдальні. А далі й справді, якщо вважає, що в тилу служба для нього залегка, поїде на передову і відбуде там місяць в окопах-бліндажах, щоб отримати 100 тисяч «бойових» виплат.

І нехай після того спробує, а як не вийде, то нехай змусить себе зрадіти, коли після цього місяця перебування на передовій потрібно буде то свою форму й амуніцію міняти, то складатися з побратимами й ремонтувати фронтове авто, то сплачувати за інтернет, щоб користуватися старлінками і багато-багато чого іншого.

І після всього цього нехай, дай Боже, повернеться цілий і здоровий зі своїм грошовим «скарбом» (а точніше його залишком) у тил і знову на зарплату 20+ тисяч гривень, ні в чому собі і своїй родині не відмовляючи.

І так до наступного виїзду-ротації.

Це, звісно, іронія, а якщо серйозно і якщо справді лише кілька тисяч із більш як півмільйона мобілізованих за ці два роки не були на передовій, то це, як на мене, навпаки успіх, а не привід для дурнуватих жартів про дві-три резервні бригади штабістів-ухилянтів у тилу.

Та й у штабах служба нелегка і триває вона 24/7. Загалом без сильного забезпеченого тилу, логістики, забезпечення, ефективного управління (читай — штабів) не буває й стійкого фронту.

Тому порядок наводити звісно треба, бо за простою ймовірністю в такій великій системі не може бути все гаразд на 100%. Є очевидно якісь збої та, можливо, зловживання. Але вони не мають системного характеру. А от грошове забезпечення має системне значення. А якщо без пафосу, то воно в поточних умовах залишається основною мотивацією мобілізованого.

Брати з цивільного життя, приміром, ІТ-івця чи якогось дрібного підприємця, чи когось із менеджерів середньої ланки нерідко з двома вищими освітами, який на ринку щомісяця має дохід у кілька тисяч доларів, і пропонувати йому зарплату в 20 тисяч грн — це, м’яко кажучи, таке собі заохочення йти до війська.

Так, на початку вторгнення було патріотичне піднесення й були підприємці, які мали і достойні доходи, по троє й більше дітей, мали право на відстрочку і все одно самі добровільно йшли до війська. Але тепер це радше виняток, ніж правило.

Де взяти гроші?

У мене немає відповіді на це питання. Але якщо ми хочемо залучити людей до війська, то повинні їх знайти. Можливо, й у західних партнерів.

Нещодавно дивився онлайн Київський безпековий форум. І там виступали західні дипломати, політики й посадовці. І ось вони говорили про те, що російська небезпека — це жорстока екзистенційна реальність і загроза. І ця екзистенційна загроза не тільки для України, а для всієї Європи й демократичного світу. Європі треба зброя, щоб допомагати Україні і самій у разі чого захиститись. Європа не може в безпековому плані залежати виключно від військової підтримки США та політичної погоди в найбільшій демократії світу, як зараз, коли США на порозі президентських виборів.

Мовляв, а ми, європейці, не можемо навіть кошти того ж Європейського інвестиційного банку використовувати для кредитування виробництва зброї в країнах ЄС. Бо це, виявляється, заборонено установчими директивами Євросоюзу.

Тепер, кажуть єврочиновники, треба вносити зміни в правила та регламенти і починати це робити. Є вже відповідні напрацювання Єврокомісії та інших європейських інституцій з цього приводу.

Тож десь за таким самим принципом для оплати служби українських військових необхідно створювати якісь нові механізми у вигляді фондів. Або ж шукати внутрішні можливості.

Дивитися, які державні видатки можна покрити за рахунок міжнародних коштів, а вивільнені державні кошти, які ми сплатили/зібрали у вигляді податків і зборів, спрямовувати на збільшення грошового забезпечення військових.

Чи не на кожному міжнародному форумі, чи не в кожній серйозній аналітичній публікації на Заході йдеться про те, що стратегічно Росія програє цю війну, адже її ВВП в кілька десятків разів менший за сумарний ВВП країн глобального Заходу. То чому українські військові не мають бодай трохи відчути цю різницю на своєму матеріальному забезпеченні?

Якщо ця війна надовго (а вона надовго), то держава має знайти кошти на гідне грошове забезпечення тих, кого мобілізувала до війська. Бо де б мобілізований не був — на фронті чи в тилу, він виконує насамперед накази або з вогневого ураження ворога, або із забезпечення й підтримки тих, хто завдає вогневого ураження ворогу.

Мобілізований повинен знати, що його родина повністю забезпечена всім необхідним, поки він служить. І тут немає інших варіантів, як на мене.

Мобілізація на цьому етапі війни повинна посилюватися мотивацією. Не тільки морально-патріотичного й громадянського змісту, але й матеріального. І тоді не доведеться повістки вручати на блок-постах, виловлювати чоловіків по торгових центрах, парках, спортивних залах і всіляких секс-вечірках.

Ну, й про корупцію

Коли торік навесні скасовували виплати військовим у 30 тисяч гривень, тодішній міністр оборони казав, що мобілізований повинен бути мотивований: мовляв, тобі не вистачає грошового забезпечення — будь-ласка, іди на фронт і отримай більше.

І ось останніми місяцями ми дізнаємося про закупівлі Міноборони того періоду. Серед них чимало скандальних кейсів. Ну, приміром, кейс колишнього директора департаменту Міноборони та компанії «Львівський арсенал» із закупівлі мін для сил оборони.

Далі — кейс львівської бізнес-родини Гринкевичів із постачанням форми та білизни. Далі історія з неякісними харчами на складах. А згодом кейс з 30-ма тисячами нових медичних турнікетів SOF виробництва США, які чомусь «завалялися» на складах.

Ну, й відомі скандальні історії про нерухомість, зокрема й закордонну воєнкомів та різних високопоставлених державних чиновників, яка оформлена на мам і дружин. Далі йдуть місцеві кейси громад із закупівлями, зарплатами та відбудовами.

Це те, що розкопали правоохоронці і журналісти. А скільки ще таких більших чи менших кейсів буде рано чи пізно розкрито?

Отже, припускаю, що якісь гроші в країні таки є, якщо такі суми опиняються в кишенях тих, хто навряд чи міг їх відкласти зі своєї зарплати чиновника чи грошового забезпечення мобілізованого.

І такі історії демотивують найбільше під час війни. І не тільки широкі верстви цивільних громадян, але й мобілізованих. Бо почуваєшся, певною мірою, лохом — поки ти в армії, то «конкретні пацани продовжують вирішувати конкретні питання».

У контексті посилення/вдосконалення мобілізації й ухвалення відповідних законодавчих змін, як на мене, єдина здорова пропозиція пролунала від Головнокомандувача ЗСУ генерал-полковника Олександра Сирського — про збільшення грошового забезпечення бійцям, які перебувають на передовій, до 200 тисяч гривень.

Крім того, в одному зі свіжих інтерв'ю він кілька разів наголосив на важливості тих військових, які несуть службу в тилу і що значення ефективності тилових підрозділів не можна недооцінювати. Адже йдеться про систему забезпечення військ продовольством і боєприпасами, про ремонтні підрозділи, про медичні заклади й про багато чого іншого.

Тому є надія, що до слів Головкома прислухаються й на вищому законодавчому рівні. І все ж таки збільшать базову зарплату мобілізованим. Хоча б до 35−40 тисяч гривень.

Тоді й мобілізація буде ефективнішою.

Погляди NV